Учеба ни почем: Студенческий сайт
Учителя курят

Характеристика головних типів багатопартійних систем

10. 5. 1. Система поляризованого плюралізму. Система поляризованого плюралізму характеризується наявністю багатьох політичних партій, гостротою ідеологічного розмежування між ними, присутністю серед політичних партій антисистемних, наявністю двосторонньої (біполярної) деструктивної опозиції, демократичним політичним режимом, формуванням уряду партіями центру. Типовими прикладами країн з поляризованою системою в різні роки були Франція та Італія. У першій роль партій центру виконували Французька соціалістична партія (ФСП) і Об’єднання в підтримку Республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції – Французька комуністична партія (ФКП), а правої – Національний фронт (НФ). У другій країні – роль партій центру виконувала Християнсько-демократична партія (ХДП), Соціалістична партія Італії (СПІ), Соціал-демократична партія Італії (СДПІ) та деякі інші нечисленні партії лівої деструктивної опозиції – Італійська комуністична партія (ІКП), правої деструктивної опозиції – Італійський соціальний рух – Національні праві сили (ІСР-НПС).

У 80-ті роки багатопартійність прийшла і в країни Латинської Америки, замінивши існуючу тут монопольну однопартійність чи заборону на діяльність політичних партій. Формування партійної системи в Перу та Болівії можна зачислити до типу поляризованого плюралізму. В Перу цей процес відбувався стабільніше, ніж у Болівії, оскільки там не було партії, яка б претендувала на монополію влади за допомогою військових.

Сприятливою передумовою для утворення такої системи є пропорційна виборча система. Однак, поляризована багатопартійна система може сформуватись і за мажоритарної виборчої системи. Уряд при цьому звичайно формується як коаліція центристських сил, крайні праві й ліві партії залишаються осторонь. За поляризованої багатопартійної системи можуть утворюватись і уряди чиновників та меншості. Перший – у тому випадку, коли партії не здатні протягом певного часу домовитись про формування уряду. Другий – тоді, коли формування коаліційного уряду більшості не вдається, але деякі партії (чи одна партія) готові підтримати в цьому уряді партію меншості чи коаліційний уряд меншості, не входячи до його складу (в Швеції соціал-демократи, які не мали більшості, підтримувались комуністами, які не входили до складу уряду).

Ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що і визначає особливу запеклість боротьби на політичній арені. Роль деструктивної лівої опозиції виконують, звичайно, прокомуністичні політичні сили, а правої – неофашистські. За організаційною структурою ці партії – масові, при цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними і місцевими органами, то для обох полюсів опозиції – жорстко централізована. Відповідно методи та засоби діяльності партій центру – парламентські, а партій опозиції – від парламентських до авангардистських, деструктивних. Соціальна база та електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на усі суспільні верстви.



Деякі дослідники вважають поляризовану систему особливо демократичною. Однак, давно з’ясовані і недоліки цієї системи. Через численність партій важко сформувати життєздатний коаліційний уряд, часто виникають урядові кризи, які перетворюють ситуацію в політично нестабільну. Стабільність та ефективність функціонування системи по-ляризованого плюралізму прямо пропорційні поточній стабільності, міцності коаліції центристських сил. Дрібязкові сварки партій при розподілі державної влади, поряд з іншими негативними наслідками, спричиняють пересичення народних мас такою системою і тугу за режимом твердої руки. Так відбувалось у всіх молодих національних державах, які утворились у Східній Європі після війни (за винятком Фінляндії та Чехословаччини). У європейських державах за поляризованої багатопартійної системи мають мі-сце часті зміни уряду. Останнє особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується у коаліційному складі. Тому система поляризованого плюралізму вважають менш стабільною, ніж двопартійна.

10. 5. 2. Система обмеженого (поміркованого) плюралізму. Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю в суспільстві багатьох політичних партій, представництвом у парламенті лише деяких з них, ще вужчим їхнім представництвом в уряді, відсутністю позасистемної опозиції, центробіжним характером міжпартійної конкуренції, орієнтацією всіх партій на прихід до влади в межах коаліції, демократичним політичним режимом. Система обмеженого плюралізму посідає проміжне місце між двопартійною системою та системою поляризованого плюралізму. Цей тип систем охоплює країни із 3-5 конкурентними партіями – це такі як ФРН, Бельгія, Ірландія (трипартійний поділ), Данія (чотирипартійний поділ), Швеція, Голландія, Норвегія (п’ятипартійний поділ). Однак, ці партійні поділи достатньо гнучкі.

Часто механізми обмеженого плюралізму нагадують та імітують механізми двопартійності, хоча з вищим ступенем складності. Фактично структура обмеженого плюралізму залишається біполярною, але замість тільки двох партій ми знаходимо біполярне регулювання альтернативних коаліцій. Ця різниця не відштовхує конкуренцію. Якщо відмінні характеристики обмеженого плюралізму не є вражаючими щодо двопартійної системи, то вони чітко відрізняються від системи поляризованого плюралізму. Обмежений плюралізм є неполяризованим, тобто порівнюючи обмежений та поляризований плюралізм, можна сказати, що їхні ідеологічні сфери різні.

Система обмеженого плюралізму вважається найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, усі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах. Ідеологічне розходження між партіями незначне і тому має місце центробіжна конкуренція. Водночас стабільність та ефективність системи обмеженого плюралізму багато в чому залежать і від конкретно-історичних умов, традицій коаліційного представництва. Сьогодні серед численних європейських держав з такою системою хіба лише Швейцарія може вважатися зразком стабільності та ефективності. У латиноамериканських країнах подібний тип партійної системи майже не трапляється, оскільки він погано суміщається зі складною соціально-політичною ситуацією, яка відзначається значною фрагментацією та поляризацією сил в їхніх партійних системах. Правда, останнім часом у Болівії та Еквадорі спостерігаються ознаки переходу до цієї більш досконалої партійної системи.

Залежно від механізму формування уряду розрізняють різні типи систем обмеженого плюралізму: стабілізовану багатопартійну систему (мала коаліція), систему кооперації партій (велика коаліція), розпорошену багатопартійну систему.

Стабілізована партійна система (мала коаліція). Характерною ознакою цієї системи є те, що партія (чи коаліція), яка здобула перемогу на виборах, спирається на парламентську більшість протягом всієї каденції парламенту. Немає місця тут урядовій кризі чи зміні партійної концепції. Другою ознакою є те, що правлячій коаліції протистоїть сильна опозиція, готова стати правлячою на наступних виборах.

Маємо в межах системи два конкуруючі між собою політичні угруповання, які змагаються за владу. Найчастіше форма цих угруповань та коаліцій відома ще під час виборів, рідше – після виборів. Така система дуже нагадує двопартійну політичну систему з різницею лише в тому, що тут виступають не дві політичні партії, а політичні коаліції (правляча та опозиційна). Такою є партійна система в Швеції, Норвегії, Німеччині, Фра-нції.

Стабілізація партійної системи може відбуватися двома шляхами: шляхом формування урядової коаліції за підсумками виборів; формування коаліції до виборів. Стабілізація першим шляхом зустрічається досить рідко. У 1969 р. тільки після виборів німецькі соціал-демократи ухвалили рішення про коаліцію з невеликою партією Вільних демократів. Загалом два політичні угруповання Німеччини – соціал-демократи та християнські демократи – змагаються між собою самостійно і лише за підсумками виборів ухвалюють рішення про формування урядової коаліції. Подібною є боротьба голлістів та соціалістів у Франції.

Навпаки, другий шлях стабілізації партійної системи передбачає формування коалі-цій в процесі чи перед парламентськими виборами. Наприклад, у Скандинавських державах двоблокова модель партійної конкуренції почала з’являтися на початку 60-х років. Це означає, що консервативні (несоціалістичні) партії зуміли привабити електорат на свою підтримку більш ліберальною моделлю і мобілізувати достатній політичний потенціал для створення альтернативного кабінету, часом більшості, але, звичайно, меншості. У Норвегії соціал-демократичні кабінети меншості повинні були мати підтримку Соціалістичної ліберальної партії, а в Швеції – комуністів. У Данії до 1973 р. існувала формальна система між соціал-демократичною партією та Соціалістичною народною партією. У Швеції та Норвегії ця система альтернативних коаліцій існує без перерви дотепер. У Данії 1973 р. несоціалістичний уряд впав і до 1982 р. домінували соціал-демократичні кабінети, які користуються підтримкою центристських партій. Від 1973 р. помітним є тут процес стабілізації двоблокової моделі конкуренції.

У першому випадку маємо справу з варіантом іще не сформованої правлячої коаліції та опозиції, у другому варіанті за підсумками виборів чітко формується одна коаліція як правляча, а інша як опозиційна. Другий варіант стабільної партійної системи досконаліший. Найчастіше соціальною основою її виникнення є відсутність у державі сильної революційної чи реакційної політичної партії, яка б могла увійти до складу коаліцій-кон-курентів. Умовою існування тривалої коаліції є прийняття її учасниками основ існуючого суспільно-політичного устрою, відсутність глибоких та істотних суперечностей між коаліційними партіями. Звідси і причина формування такого характеру коаліцій у Скандинавських державах. Навпаки, у Франції існування потужної комуністичної партії ускладнювало можливість формування партійної системи такого типу. Водночас формуван-ня цього типу стабільної партійної системи можливе при умові достатньої партійної дисципліни.

Що ж стосується функції управління, то вона дуже подібна до двопартійної системи – з тим лише винятком, що йдеться про правлячу та опозиційну коаліції, а не партії. Звичайно за такого політичного укладу політична стабільність нижча за двопартійну систему. Можуть виникати певні тертя та непорозуміння в межах правлячої коаліції, які навіть можуть призвести до її розпаду ще до завершення каденції парламенту. Наприклад, окрема позиція незалежних республіканців щодо референдуму 1965 р. привела до розпаду голлістської коаліції й відставки президента де Голля. У цій системі слабша позиція прем’єра, який змушений зважати на думку інших учасників коаліції.

Система стабілізованої багатопартійності може бути перехідною як до розпорошеної багатопартійності, так і до двопартійної системи, як це було в Японії чи Франції. Однак, у Скандинавських країнах ця система достатньо стабільна. До країн з таким типом партійної системи можна зачислити і деякі держави Латинської Америки – Чилі та Венесуела до 1973 р., частково Аргентина, Перу, Бразилія (до 1966 р.).

Система кооперації партій (велика коаліція). Система ця загалом не залежить від кількості політичних партій і теоретично може існувати за умов двопартійної системи. На практиці, однак, найчастіше зустрічається вона в багатопартійних системах.

Суть системи полягає в тому, що конкурентність партій має місце лише у сфері реалізації виборчої функції – при виборах державних органів. Після виборів – у сфері реалізації функцій керівництва, конкурентність замінюється засадами співпраці та кооперації партій.

Під час виборів кожна з партій конкурує з іншими і кожна з них намагається здобути більшість, а також самостійну владу для себе. Натомість на етапі керівництва державою відбувається добровільна кооперація всіх або головних партій в єдину правлячу коаліцію (т. зв. велика коаліція). Отже, існування опозиції виключене і система втрачає ознаки конкурентності. Якщо і є якісь партії поза коаліцією, то вони нечисленні й не мають жодного серйозного впливу на процес керівництва, чи, тим паче, не посягають на владу. Таким чином боротьба за владу ведеться виключно між партіями, що кооперуються між собою.

Така система виникає в певних випадках. Коли складається ситуація, що загрожує існуванню держави, найчастіше під час війни – тоді створюється єдиний уряд національної оборони чи національної єдності. Коли встановлюється рівновага політичних сил у державі, що не дає можливості жодній з конкуруючих партій сформувати уряд на основі більшості. Так сталося в Австрії у післявоєнний період. І третій випадок стосується вик-лючно Швейцарії, коли така кооперація заснована на переконанні, що спільне благо вимагає співпраці партій, яких ніщо не поділяє настільки, щоб співпраця була неможливою

Першу ситуацію можемо простежити в європейських державах під час Першої світової війни, коли до складу урядів національної оборони увійшли всі партії, за винятком соціал-демократичних. У Франції соціал-демократи теж увійшли до уряду, однак 1939 р. депутатів комуністів тут усунуто з парламенту. Ситуація повторилася і в роки Другої світової війни (в тому числі і у Франції, де комуністи ввійшли до Руху Опору, а потім і в уряд генерала де Голля). З часу свого виникнення сфера діяльності такої коаліції обмежена єдиним, спільним для всіх партій прагненням відстояти незалежність держави і після закінчення війни така коаліція припиняє своє існування.

Прикладами формування кооперації партій на основі рівноваги сил можуть бути Колумбія та Австрія. У 1957 р. дві конкуруючі політичні партії Колумбії – ліберали та консерватори – після тривалої громадянської війни утворили єдиний Національний фронт і внесли поправки до Конституції, згідно з якими функція керівництва владою здійснювалася паритетно двома партіями незалежно від результатів виборів. Функції президента країни почергово виконував представник кожної з партій. Система ця проіснувала 16 років.

У повоєнній Австрії утворилася чотирипартійна система – християнські демократи (Австрійська народна партія), соціал-демократи, комуністична партія та крайня націоналістична Австрійська партія свободи. Перші дві партії були домінуючими, але отримували приблизно однакову кількість голосів (приблизно 45 %), яких не вистачало для самостійного здійснення влади. Жодна з цих партій не бажала вступати в коаліцію з двома меншими партіями. Це змусило їх дійти порозуміння між собою, поділити владу, укласти платформу діяльності в межах великої коаліції.

Ситуація ця тривала до 1966 р. аж поки християнським демократам не вдалося здобути таку кількість голосів, яка давала їм можливість самостійно сформувати уряд. Соціал-демократи стали партією опозиції, а 1970 р. – правлячою партією.

Подібна ситуація була і в Німеччині 1966 р. після падіння християнсько-ліберальної коаліції, коли на три роки виникла велика коаліція, яка об’єднала християнських демократів та соціал-демократів. Поза коаліцією залишилася Партія вільних демократів, яка здобула лише 5 % голосів.

Особливим є також приклад Швейцарії, де система кооперації партій виявилась не перехідною, а довготривалою. На парламентських виборах тут кожна партія виступає окремо, але функцію керівництва партії здійснюють спільно.

Швейцарський федеральний парламент має дві палати, а виконавча влада належить Федеральній раді, яка складається з семи осіб та індивідуально обирається на весь час каденції парламенту (на чотири роки). Федеральна рада підпорядкована парламенту, але ні вона, ні хтось з її членів не можуть бути відкликані достроково. Склад Федеральної ради повинен відповідати таким вимогам: всі члени Ради повинні походити з різних кантонів. До неї входять представники найчисленніших політичних партій (крім комуністів). Такі основи формування уряду отримали в літературі назву amicabiblis compositio (джентльменська угода, або магічна формула). Правило формування Ради діє навіть тоді, коли котрась з партій отримує більшість у парламенті. За такої системи парламент виступає в ролі опозиції до Ради, критикує її, може відхиляти запропоновані нею законопроекти, але це не супроводжує ні кризи уряду, ні його відставки. Така система коопера-ції може існувати на основі консенсусу, що склався в суспільстві на основі базових соціальних цінностей. Однак, ця система кооперації партій – явище виняткове.

І хоча система кооперації партій має безперечно свої переваги, не можна не зазначити, що ефективність її діяльності значною мірою залежить від системи узгоджень між різними політичними партіями – учасниками коаліції. Узгоджувальну функцію бере на себе або коаліційний уряд, або окремі узгоджувальні комісії (як у Німеччині), а діяльність уряду стає дуже обмеженою. Парламент під страхом розпаду коаліції також повинен ухвалювати узгоджені рішення. Парламентська відповідальність уряду фактично втрачається.

Розпорошена партійна система. Цей тип партійної системи є класичним зразком багатопартійності, з якого вона практично сформувалася. Він характеризується значною кількістю партій, що можуть брати участь у боротьбі за владу. Уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті, згідно результатів виборів, і може змінюватись кілька разів за одну легіслатуру парламенту. Це спричиняє у державі значну політичну нестабільність – часту зміну при владі політичних партій, часті урядові кризи.

Типова ознака цієї багатопартійності – відсутність партій, що отримують переконливу перемогу над іншими, партії більшості. Партії є роздрібленими, малими. Після перших післявоєнних виборів у Німеччині 1949 р., існувало 16 політичних партій, з яких найменша здобула 0,02 % голосів виборців. У Аргентині у виборах 1965 р. брало участь 200 партій.

Другою типовою ознакою цієї партійної системи є створення коаліцій з метою здобуття більшості в парламенті, необхідної для здійснення влади. У межах цієї системи не може бути урядів більшості поза коаліцією. Хіба лише за винятком безпартійного уряду, коли не вдається сформувати уряду на основі партійного представництва чи уряду меншості, який толерується більшістю партій, представлених у парламенті. Решта партій створюють коаліційну опозицію.

Третьою характерною ознакою цієї системи є нестабільність створюваних коаліцій, нестача стабільного зв’язку між учасниками коаліції. Тривалих та міцних союзів у межах коаліцій не існує; дуже часто створена коаліція не здатна проіснувати до кінця каденції парламенту, і виникають кілька різних коаліцій, що змінюють одна одну.

Класичні форми розпорошеної опозиції можемо спостерігати в міжвоєнний період у європейських державах, після Другої світової війни у Франції. Прикладами системи цього типу є Фінляндія та Бельгія.

У Фінляндії до 1987 р. домінували лівоцентристські коаліції, які спиралися на підтримку Партії центру та Соціал-демократичної партії, в межах яких з’явилися і менші партії, наприклад Шведська народна чи Комуністична партії. У 70-х і 80-х роках найбільшою була Соціал-демократична партія, яка здобувала до 24,5 % голосів виборців, а три інші партії не перевищували 20 %-го бар’єру голосів. У 70-ті роки поступово зросла підтримка Консервативної партії (у виборах 1983 та 1987 рр. вона здобувала 22 та 23 % голосів) та певним чином ослаблювала позиції соціал-демократів. Остання на виборах 1991р. виявилася другою, а її обігнала Партія центру (24,8 %). Вибори 1995 р. порушили традиційний стан рівноваги – найсильнішою виявилася Соціал-демократична партія (28,3 %), а Партія центру набрала 20 %. Бар’єр у 15 % перейшла лише Консервативна партія, інші ж партії надто малі.

У Бельгії після виборів 1987 р. у парламенті було 11 партій, з них 6 фламандських і 5 валлонських, а після виборів 1991 р. – аж 13 (8 фламандських та 5 валлонських). Жодна з парламентських партій не набрала більше 20 % голосів. У 1991 р. найбільша партія Бельгії – Християнська (фламандська) – здобула 16,7 % голосів виборців (на виборах 1987 р. – 19,5 %).

Основою існування розпорошеної партійної системи є сильна різнорідність і гостра конфліктність суспільства, коли нові соціально-політичні поділи накладаються на давно існуючі. Це викликає появу значної кількості політичних партій, що гостро конкурують між собою. Міжпартійна конкуренція в межах пропорційної системи вимагає від кожної з партій підкреслення своєї індивідуальності, відокремленості. До цього слід додати і чисто суб’єктивний (психологічний) чинник – небажання правлячої еліти політичних партій об’єднуватися, щоб не втрачати своїх керівних позицій. Крах багатьох спроб об’єднання некомуністичної лівиці у Франції в 1965-1968 рр. значною мірою зумовлений саме цим чинником.

Гострота міжпартійних суперечностей ускладнює створення урядових коаліцій. Часто цей процес розтягується на кілька тижнів. Створена коаліція є нетривалою, ситуативною. Ця система посилює політичну вагу малих партій. За умови, коли жодна з партій не має суттєвої переваги, малі партії можуть стати учасниками урядової коаліції і навіть визначальною силою. Наприклад, одна з найменших партій IV Республіки - французькі радикали, мали найбільшу кількість прем’єрів. Це була її ціна за участь у правлячій коаліції. Система сприяє формуванню коаліцій навколо центристських партій (лівоцентристських чи правоцентристських). Однак, звичайно, такі коаліції не задовільняють нікого – ні лівих, ні правих.

Надзвичайна нестабільність системи часто призводить до кризи суспільно-політичного устрою загалом, а відтак до її заміни шляхом революції чи перевороту.

Поряд з недоліками ця система має і переваги. В класово й ідеологічно роз’єднаному суспільстві значна кількість партій відповідає інтересам існуючих класів та верств, які вбачають у них своїх політичних репрезентантів. Так, зокрема, сильні комуністичні партії Франції, Італії зароджувалися в межах такої системи.

Ця партійна система сприяє адекватній соціальній репрезентації. Кожний виборець може знайти собі близьку політичну партію і проголосувати за неї, не побоюючись втратити свій голос.

За певних соціальних ситуацій легка зміна правлячої коаліції також має свої переваги. Вона легко реагує на зміни політичних настроїв, а не тримається за владу будь-якою ціною.

Типовим прикладом є здійснення влади в Італії, де часто змінюють одна одну ліво-центристська (християнські демократи з соціал-демократами чи соціалістами) та право-центристська (християнські демократи з лібералами) опозиції.

Виникнення фашистських режимів у країнах Європи та військових режимів у Латинській Америці найчастіше відбувалося на основі цієї політичної системи.

10. 5. 3. Система домінуючої партії. Цей тип партійної системи виокремив М. Дюверже, позначивши цим терміном партію, яка здійснює керівництво протягом певного проміжку часу в результаті перемоги на парламентських виборах; ідентифікується з цілим народом, її доктрини, ідеї та стиль повинні збігатися з ознаками цілої епохи. Як приклад таких партій М. Дюверже наводить партію радикалів у ІІІ Французькій Республіці, соціал-демократичні партії Скандинавських держав, Індійську партію Національ-ний конгрес.

Саме поняття домінуючої партії швидше стосується типології партій, ніж партійних систем, однак у розумінні М. Дюверже це особливий тип партійної системи, в якому існує домінуюча партія. У його розумінні система домінуючої партії є посередньою між однопартійною та багатопартійною системами.

Під системою домінуючої партії треба розуміти таку багатопартійну систему, в якій лише одна партія здобуває переконливу перемогу (більше 50 % голосів та мандатів), а інші партії не здатні між собою домовитися чи настільки слабкі, що не становлять для правлячої партії жодної альтернативи. Отже, домінуючу партійну систему визначають дві ознаки: домінування однієї партії; відсутність серйозної опозиції, достатньої для того, щоб мати шанси на виграш.

Р. Шварценберг запровадив навіть поняття домінуючої та ультрадомінуючої партійних систем. До першої він зачисляв системи скандинавських держав, Італії та голлістської Франції. Для них характерна перша ознака, а до ультрадомінуючої партійної системи – Індію та Мексику, де є обидві ознаки. Однак така класифікація не знайшла застосування.

Швидше можна твердити про різний ступінь домінування. Наприклад, у південних штатах Демократична партія США мала таку перевагу, що республіканці там навіть не виставляли своїх кандидатів. Якщо в США одна партія домінувала на локальному рівні, то в Мексиці, Індії, Пакистані, Ірані ця партійна система має загальнонаціональний характер. У менш демократичних умовах домінуючі партії донедавна утримували керівництво в Аргентині, Болівії, Уругваї тa Парагваї.

У Мексиці система домінуючої партії виникає 1928 р. і бере свій початок у довготривалій громадянській війні. Спочатку домінуючою вважали Народну революційну партію (з 1946 р. вона отримала назву Революційно-інституційної партії). Її гегемонія була незаперечною. Партія висуває кандидата в президенти й контролює державну владу. У 1968 р. у нижній палаті мексиканського парламенту вона мала 175 депутатів, а всі інші партії лише 35, вона контролює профспілки, інші громадські організації. Шлях до політичної кар’єри пролягає лише через членство у цій партії. Домінування РІП зумовлене в першу чергу її поважною роллю в революційному русі. Однак інші політичні партії не заборонені.

Домінуюча партійна система в Індії виникає тут з 60-х років (однак, з 1967р. її перевага постійно зменшується, а на виборах 1977 р. вона зазнала поразки) і відзначається меншою стабільністю і меншою перевагою партії. Генезу цієї партійної системи в Індії треба шукати в ролі, яку відіграв Індійський національний конгрес у національно-визвольному змаганні, в боротьбі за її незалежність, у надзвичайній популярності серед населення керівників партії – М. Ганді, Д. Неру.

Після заснування 1948 р. держави Ізраїль Лейбористська партія (засновниками якої виступили переважно лідери європейського сіоністського руху) незмінно утримувала владу тут аж до 1977 р.

Класичними країнами, де партійна система цього типу формується природним шляхом, без жодного обмеження конкуренції є Швеція та Японія. Соціал-демократична робітнича партія Швеції (СДРПШ) була правлячою в періоди з 1932 по 1976 рр. і з 1982 по 1991 рр. Ліберально-демократична партія Японії (ЛДПЯ) безперервно формує уряд, починаючи з 1955 р. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років до цього типу партійної системи можна було зачислити багато країн – Чилі (до 1973 р.), Норвегію, Францію (V Республіка), Ісландію, Данію, Ірландію, Туреччину, Уругвай (до 1973 р.).

Критерій, згідно з яким партія проголошувалась провідною, полягає в тому, що вона відокремлюється від решти партій, володіючи високим політичним потенціалом. Система домінуючої партії належить до сфери партійного плюралізму. Інші партії існують поряд з домінуючою і вважаються її законними суперниками. Тому система з домінуючою партією належить до системи більш ніж однієї партії, в якій періодичне чергування не відбувається. А це наслідок того, що одна з партій у процесі відкритого змагання отримує більшість місць у парламенті.

Домінуюча партія не лише намагається ідентифікувати себе з політичним режимом, опорою якому вона служить, але й прагне зібрати не менше 30 % голосів на виборах, щоб отримати значний відрив від інших партій і визначати склад і орієнтацію урядової коаліції.

Отже, домінуюча партійна система – це така система, де партія, яка домінує отримує відносну більшість голосів виборців (та місць у парламенті). Важливо наголосити, що за основний критерій береться не кількість партій, а розподіл влади між ними. Саме тому система домінуючої партії виникає або з двопартійного, або з фрагментарного поділу. Важливо підкреслити і те, що ця партійна система створює однакові можливості для конкуренції всім партіям і таким чином виступає типом партійного плюралізму, за якого не відбувається жодних змін. Але це не дає підстав порівнювати цю систему з однопартійною.

З усіх партійних систем, властивих демократичним багатопартійним режимам, система домінування відрізняється найвищим рівнем стабільності, що зумовлено однопартійним складом уряду й наявністю стійкої більшості в парламенті. Однак, в умовах існування політичного плюралізму багаторічне утримання влади однією партією є явищем досить рідкісним.

У діяльності керівництва державою ця система подібна до однопартійної. М. Вейнер та Дж. Ла Паломбара у своїй класифікації зачисляють її до плюралістичних однопартійних.

Усі ключові посади в державі обіймають представники домінуючої партії. Ключову роль у політичній системі відіграють лідери партії та її керівні, а не державні органи. Партійні лідери є водночас державними діячами – президентом у Мексиці, прем’єром в Індії. Політична кар’єра пов’язана з членством у домінуючій партії. Однак, на відміну від фашистської системи, партійні органи в межах даної системи не виконують жодних публічних функцій. Особливості цих систем залежать від стабілізації системи домінуючої партії: чим вища стабільність домінуючої партії, тим повніше в ній реалізуються ці особливості.

10. 5. 4. Атомізована (мультипартійна) система. Атомізована система характеризується наявністю багатьох політичних партій або їх повною відсутністю, нечисленністю і незначною впливовістю, наявністю антисистемних угруповань, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або автократичним політичним режимом. Атомізована система поділяється на системи крайнього плюралізму та авторитарної псевдопартійності.

Перший тип атомізованої системи загалом властивий усім державам – колишнім республікам СРСР, а також більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут на широкий конгломерат порівняно невеликих політичних партій (1-10 тис. членів). Так, нещодавно кількість партій у Польщі становила 132, в Грузії – 79. За умов крайнього плюралізму формування урядів відбувається або на широкій коаліційній основі, як у країнах Східної Європи, або за позапартійними критеріями, як у державах – колишніх республіках СРСР. За ідеологічним спрямуванням політичний спектр партій цієї системи надзвичайно широкий – від традиційних ідеологічних партій до екзотичних. Так само широко розрізняються ці партії за іншими базовими характеристиками.

Другий тип атомізованої системи – авторитарної псевдопартійності – характерний, насамперед, для деяких країн Третього світу (Уругвай, Парагвай, Гаїті). Тут є багато партій, між якими точиться боротьба, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебувають у руках військової або бюрократичної верхівки, що стоїть над партіями і традиційними інститутами парламентської чи президентської демократії.

Атомізована система найменш стабільна та ефективна з усіх партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як в бік однопартійної диктатури (Росія 1917 р.), так і в бік стабільних партійних систем.

Загалом переваги і недоліки головних типів партійних систем наведено у таблиці.

Карта сайта
00906807.html
00906817.html
00906827.html
00906837.html
00906847.html
00906857.html
00906867.html
00906877.html